Літопис

Написаний у 2007- 2010 роках із особистих переживань Руслани Порицької та цитат інших учасників.

Заздалегідь, простіть мене, «гармидерівці», якщо позиція чийогось «я» відмінна від думок, які я приписала «ми».

Руслана Порицька

2003 | 2004 | 2005 | 2006 | 2007 | 2008 | 2009 | 2010 | 2011

2003

Ми — майбутні засновники «Гармидеру» займаємося у театр-студії «Синій птах». Символічною сімкою наважуємося звідти піти, щоб створити «альтернативну» театр-студію. Класичний юначий порив.

Наші заяви про невдоволення діючою театр-студією та прохання дати можливість для організації нового утворення були сприйняті, за що завжди будемо вдячні тодішньому проректорові з навчально-виховної роботи.

Таким чином, біля витоків театр-студії стояли: Алла Доманська, Павло Порицький, Руслана Бранюк, Анна Булигіна, Світлана Макарук, Микола Ващук, Петро Дейнека. До нас майже одразу доєдналися ще кілька друзів.Ми тоді збиралися в найманій квартирі, де жили деякі учасники. Там ми написали казку «У пошуках синього птаха». Ясна річ, що то була казка й про нас. Коли до нас вперше прийшла заслужена артистка України Лариса Зеленова («щоб на нас подивитися») — ми прочитали їй цю казку. Потім вона не раз згадувала про те, що їй після тієї зустрічі найбільше запам’яталися наші очі.

З листопада 2003 року ми почали творити разом із накинутим нам усім іміджем бунтівників, разом із недовірою, але й — зацікавленням. Із перших кроків нас підтримувала Галина Жидкова — секретар профкому університету. Разом із нею ми започаткували традицію возити Казку в Будинок дитини «Сонечко».

Перша наша прем’єра відбулася в актовому залі історичного факультету. Ми не розчарувалися, нами не розчарувалися теж. Своєрідний екзамен ми склали.

2004

Вирушаємо на пошуки п’єси. Вже тоді ми визначилися з орієнтиром — мусимо пропагувати сучасну українську драматургію і вже тоді ми зіткнулися з проблемою — сучасної української драматургії дуже обмаль.

Цього разу довірилися моменту провидіння — двоє з нас одного дня в різних бібліотеках, але в тому ж журналі («Сучасність»), знайшли п’єсу під назвою «Цикута для Сократа».Тоді ж відчули, що повної готовності працювати над серйозною драмою немає практично ні в кого. У процесі підготовки ми вчилися театральної майстерності у справжнього майстра — нашого керівника Лариси Зеленової.

Тоді ще відчувався якийсь герметизм. До нас ситуативно приєднувалися лише знайомі студійців. Ми не будували особливих планів, не робили ставки на розмах у постановці. Обстановка була досить камерною, але стартова творчість була таки доволі продуктивною.

Навесні ми здійснили ще одну камерну постановку — водевіль «Морока», усі ролі в якому виконали хлопці . Це, вочевидь, був перший, хай і дещо стихійний і, може, не надто добре обґрунтований, поштовх до експериментів. Втім, вау-ефект публіки нас тоді потішив.

Того ж року ми провели перший набір студійців. Прийшло чимало. Лариса Зеленова викладала їм основи театральної майстерності. Ми оголосили про свободу творчості й можливість проб і помилок у нашій студії. Підтримували ініціативу наймолодших у написанні новорічної казки («Новорічний детектив») й допомагали у цій нелегкій справі. Вже в цей період ми зрозуміли — яка непроста справа діяльність великого колективу, тим паче великого творчого колективу, де кожен зі своїми амбіціями, своїм завищеним чи заниженим «Я». Тоді ж ми збагнули, якою нелегкою є доля аматорського об’єднання, де стільки диктують обставини і відсутність «важелів впливу». Деякі чудові, талановиті люди були змушені віддати себе цілком і увесь свій час банальному зароблянню грошей, а дехто не хотів розуміти принципів колективного творіння… Тож і перші, й другі поступово відходили, з’являлися інші.

І замість того, щоб нарікати ми (ті, хто стояв біля витоків студії) зрозуміли, що у цьому є свій кайф. Ми відчули тоді смак екстріму та випробувального характеру гармидеру, хоч назви у студії ще не було. До слова, ми так довго не давали собі назви не тому, що не розуміли важливості цього, а навпаки тому, що це розуміли. Пробували припасувати собі назву «Яв» (реальний світ у слов’янській міфології) — не приросла.

А ще цього року двоє з творців студії створили сім’ю…

2005

Ще на зламі цих років ми якось раптово й нами мало усвідомлено стали підрозділом Палацу культури ВДУ імені Лесі Українки. Що це для нас означало ми особливо не задумувалися. Викристалізуваним із великої маси складом вирішили, що назва нам тепер просто необхідна. Замість довго і, ймовірно, нерезультативно сперечатися пишемо варіанти. Кидаємо їх у капелюх… Так народився «ГаРмИдЕр». Одразу ж з’являється логотип і символ «Цапик».

Нарешті самоідентифіковані приступаємо до пошуків хорошої сучасної української драматургії. Дочитуємося до того, що до дня театру пропонуємо «ретроспективу» — «Цикуту для Сократа» і «Мороку»…

Ми не пам’ятаємо причин, обставин і подробиць цього «пробілу» в царині нових постановок… Чи не хочемо пам’ятати…

Втім, цього року ще двоє гармидерівців створили сім’ю!

2006

Рік видався насиченим!!! Ми вже остаточно зрозуміли, хто є основою нашого колективу і усвідомлювали, що якби пішов зі студії хтось із цих людей, було б нелегко.

Знову новий набір, навчання, нові пошуки нового матеріалу… Знову змушені констатувати невтішність ситуації. Зіткнулися з непрофесіональністю, хаотичністю та й просто нудністю або надуманою і поверхневою філософічністю творів. Врешті розбилися на дві групи і взяли до постановки дві різні п’єси. Перша — сучасна напівмістична трагікомедія «9-й місячний день», друга — народна комедія «На перші гулі». У першій взялася режисерствувати я (Руслана Порицька), другу ставила Лариса Зеленова.

Тут почалися експерименти співпраці з зовнішнім світом — в одній виставі музичне оформлення доручили гуртові авторської пісні «Бревіс», в іншій — одну з головний ролей зіграв досвідчений актор Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Адам Даценко, а під час вистави було також здійснено благодійний збір коштів для Будинку маляти (м. Луцьк). Окрім того, фото Тетяни Должко і Віктора Дембицького з вистави «9-й місячний день» вийшли у фінал Всеукраїнського конкурсу «Фотоп’єса» й експонувалися у львівській галереї «Дзиндра».

У цей рік ми здобули друзів — екологічно-туристичне об’єднання «Друїди». Вони поступово ставали частиною нашої організації — і навпаки.

А ще на 2006-й припала підготовка до святкування 3-річчя. Чомусь ми вирішили, що саме ця дата для нас дуже важлива. Наше 3-річчя вийшло 3-денним проектом. Ми робили мистецькі доповнення до кожної з трьох наших вистав. Скажімо, в оригінальний спосіб представили нашу фотовиставку (роботи переважно Тетяни Должко, а також — Віктора Дембицького та інших «невідомих фотохудожників 21 століття»). У «Цикуту для Сократа» ми вплели літературну післямову Валерія Гнатюка. А комедія «На перші гулі» взагалі стала кумедією «На перші гулі» — ми переклали текст на говірку одного з поліських сіл. Вистава стала зовсім іншою (в тому числі візуально — змінилося оформлення), а окремі діалектні вислови (зокрема, лайливі слова) стали культовими і почали мандрувати із вуст у вуста. Після цього ми зрозуміли як зросли наші вимоги до себе, до всього, що ми робимо в «Гармидері» для того, щоб виставити на люди.

… Але між усім оцим, десь починаючи з другого року з часу нашого заснування, був присутнім ще один цікавий момент, про який ми б зовсім не згадували, якби не наша принципова відвертість. Наше (дещо «совдепівське») уявлення про те, що колектив реальних живих ентузіастів не зовсім обділених талантом мусить підтримуватися поступово розвіялося на ніц. Але нас не просто не підтримували, в університеті нас помітили тавром нахаб і розхристанців — вічно невдоволених і безпідставно пихатих. Втім, тут не хотілося б вдаватися в подробиці. Бо всі ці роки один за одним з’являлися й люди, які все ж допомагали та сприяли… А серед нас, чого гріха таїти, не з’являлися умільці, які справлялися б із завданням, яке поставила перед мистецькими колективами сучасність — «залучати спонсорські кошти». Тож у цьому напрямі ми просто плили за течією.

Прагнучи до діяльності на межі соціального і культурного, ми замислилися над створенням громадської організації — своєрідної творчої майстерні під брендом «Гармидер».

У школі-інтернаті спільно зі Студентською радою університету «Гармидер» поставив театралізоване дійство «Зіронька від святого Миколая». Ігрова форма та інтерактив вдалися й ще раз довели важливість вміння імпровізувати для акторів.

Цього року ми неочікувано втрапили у енциклопедію «Новітня історія України».

2007

З’являється дещо інше сприйняття речей. Приходить усвідомлення, що за власне задоволення самому потрібно платити…

Відбувається підготовка до вистави «Гарольд і Мод». У ході творчого процесу — нові відкриття і, звісно ж, нові усвідомлення. А крім того, — небезпідставні нарікання на відсутність суперорганізованості й дисциплінованості (як не як кількість учасників перевалила за 30), але все згладжував результат. Прем’єра вистави вперше відбулася не в Луцьку, а в Рівному. Нас запросив Народний театр «Від ліхтаря» виступити в рамках благодійного фестивалю. Виступ вдався і всі ми привезли звідтіля незабутні враження про чудові технічні й «атмосферні» умови, в яких творить цей молодіжний театр.

Але в нас є те, чому заздрили нам молоді колеги з Рівного — ми маємо своїх дизайнерів, художників, композитора, музикантів, фотохудожників, відеооператора, відеоінженерів, редакторів, культурологів, бухгалтера. Кого тільки не маємо! Щоправда, з хорошим адміністратором, фондрайзером і «диктатором» не склалося…

Окрім головної постановки — експериментальні театралізовані літературні читання за твором луцької авторки Ольги Ляснюк «Театр одного глядача». Достатньо вибухово, ексцентрично й абсурдово — з власними натяками і підтекстами. Найцікавіше те, що ця міні-вистава була представлена двом радикально протилежним аудиторіям — луцькій літературній еліті разом із якось причетними до них людьми (Обласна наукова бібліотека) і луцькій молодіжній неформальній тусовці (Центр модерної культури «Форпост»).

Цього ж року ми підготували до святкування Лесиних днів — фрагменти «Лісової пісні» й «Оргії». Й до трактування цих творів нам вдалося підійти не зовсім традиційно. Помріяли про час, коли визріємо до повноцінної постановки якогось із геніальних драматичних творів Лесі Українки.

У 2007 ми також отримали запрошення від Міністерства культури і туризму поїхати на гастролі до Латвії (за кошт Міністерства — 10 учасників) і взяти участь у осінніх шевченківських читаннях у столиці.

Активом театр-студії зареєстровано Волинську обласну молодіжну громадську організацію «Творча майстерня „Гармидер“», основна мета діяльності якої «задоволення законних прав та інтересів своїх членів, відродження, розвиток і популяризація аматорського театрального руху; творча та культурно-просвітницька діяльність задля розвитку української культури». Цього року спільно з екологічно-туристичним об’єднанням «Друїди» виграли проект втілення соціальних ідей «Увага люди» (конкурс соціального плакату + театралізоване дійство на основі ідей конкурсантів) і взялися його зреалізовувати.

Далі ми готували «велику прем’єру». Велику, по-перше, тому, що на автора замахнулися дуже неоднозначного. Поляка Вітольда Гомбровича самі поляки «люблять і ненавидять одночасно». Але люблять, певно, все ж більше, бо Генеральний консул РП Войцех Галонзка, дивовижний, до слова, чоловік — галантний, вишуканий, освічений — одразу ж відгукнувся на наше прохання «допомогти матеріально». Майже 5 тисяч гривень були для нас сумою нереальною. Колесо закрутилося. Ми шукали оригінальні художні рішення. Солодке рококо змішане з сучасною високою модою стали стилістичною основою вистави. Алла Доманська, Соломія Сидун і Маша Вязло разом із усіма нами мудрували над костюмами — все повинно було виглядати епатажно, придуркувато, ну, й разом із тим так, щоб «блондинки» пищали, що це «круууто». Хотіли розказати про жорстокий, дибільний і безкарний світ там зверху — на верхньому щаблі ієрархії нашого суспільства. Розказали. Тільки, осмислюючи це зараз, — мабуть, не заглянули надто глибоко в душі цим розбещеним багатіям, замало подлубалися в їхніх комплексах… Мабуть, треба переосмислювати, заново переживати і ставити трохи іншу виставу. Хоча, варто пригадати, що прем’єра «Івонни — принцеси бургундської» вперше не вмістила усіх бажаючих в залі народного дому «Просвіта» на 450 місць.

Після цієї прем’єри взялися активно готуватися до першої поїздки за кордон, на Міжнародний аматорський фестиваль сучасної драматургії «Spelesprieks» («Радість дії»). Після єдиних у нашій творчій біографії «великих гастролей» в Рівне нам одразу відрилися «ворота в Європу», точніше ми їх для себе відкрили, приклавши немало зусиль. Наше «диво-міністерство культури», яке нас рекомендувало для участі у фесті в Латвії, на цьому свою функцію «культурного обміну» визначило як цілком виконану. Навіть інформації ніякої в них видерти не вдавалося. Коли я зателефонувала туди і у відповідь на моє запитання добірною українською почула зневажливе «Чєво?!», то зрозуміла на цьому нашу розмову, мабуть, варто завершувати. Латвійці нам, повним невігласам у справах фестивальних, пішли назустріч геть у всьому — взяли нас, всупереч правилам, без перегляду відео, із кількістю людей, яка значно перевищувала визначену в положенні. І приймали, кажуть, теж добре. Ми ж (себто Порицькі) народжували якраз нашого хлопчика (в прямому значенні).

Після того — участь у 2-у Міжнародному фестивалі «Драбина», яка вже була нашою першою перемогою, бо «Івонна — принцеса бургундська» пройшла досить серйозний відбірковий конкурс і втрапила у програму фестивалю поміж хороших і дуже хороших театрів, до яких нам, відверто кажучи ще тре трохи підрости — професійно і духовно. Що й робимо, власне кажучи!:)

А ось ще враження Соломії Сидун:

«У 2007 році збулась давня (майже з початку нашого існування), можна навіть сказати «блакитна» мрія нашого колективу — ми не просто потрапили на театральний фестиваль, а взяли у ньому участь, до того ж не просто фест, а один з найстаріших і найавторитетніших фестивалів аматорських театрів «Драбина», який щорічно відбувається і Львові (залежно від пори, коли здобудуться кошти на його проведення) восени чи навесні.

У 2007 році фестиваль припав на 7-11 листопада. «Гармидер» презентував, підігнану під часові вимоги, недавно нашумілу у рідному Луцьку виставу «Івонна — принцеса бургундська» за п’єсою культового польського автора Вітольда Ґомбровича. Львів зустрів нас з неповторним галицьким гонором, жалюгідною українською бідністю та неприємним осіннім холодом. Чарівний у «зелені» пори року Львів, яким його усі знають, виявився обдертим і декадансним, знаменитий фестиваль, про який іде слава, — суцільною дезорганізацією, а прекрасна зала у стилі класицизму, яку ми бачили на присланому нам фото, — приміщенням у напіваварійному стані.

Саме на цьому фестивалі ми не просто побачили, а відчули, торкнулись і пережили справжній інтерактив з глядачем. Далеко не на кожному виступі глядач зазирає тобі під спідницю, ти йому у рота (в який він одночасно заливає чай), не щодня публіка ходить за імпровізованим задником, поміж іншим поглядаючи як перевдягаються актори, і зовсім не часто боїшся спіткнутись об чиїсь кінцівки, а хтось в той же час думає, як би розмістити їх не в збиток собі (щоб було зручно) і не в радість комусь (щоб якась пані у пантофлях на підборах не стала на них своєю чарівною ніжкою).

Журі фестивалю заслуговує особливого опису, але це, можливо, стане сюжетом зовсім іншого літопису. На подив усього нашого колективу, нас відзначили нагородою «Міс фесту» (Соломія Сидун), яку персонально вручив виконавиці (знову ж на подив усього нашого колективу) головної ролі Івонни відомий літератор і член журі Іздрик (як показав наш пізніший досвід, визнання такого роду перепадає виконавцям майже німих і цілком нещасливих головних ролей).

Загалом поїздка була таки чудесною — стільки вражень, емоцій і приємних несподіванок буває не щодня.»

І нарешті на фінальну фінішну пряму вийшов соціокультурний проект «Увага люди!». Клопоту з ним було багато, але згадувати цього не хочеться. З усієї області ми зібрали 197 конкурсних соціальних плакатів. (Номінації конкурсу: «Не гірші — а інші» (люди з особливими потребами); «Звичка — хвороба — біда» (куріння, алкоголізм, наркоманія); «Загроза природі — загроза людині» (екологія); «Кожній дитині — дитинство» (недоглянуті діти, сироти, неповні сім’ї).
Координатором проекту була Алла Доманська.

Ох, я вперше зовсім не брала участі в підготовці гармидерівського дійства, ні, навіть не так — я навіть не бачила як воно готується. Казка «Новорічна», якось в усій круговерті під кінець насиченого 2007-го пройшла непоміченою не тільки для мене, а й для інших.

А ще «Гармидер» переживав цього року випробовування інтригами, непорозуміннями і дурощами, щоб стати ще сильнішим. Тепер (у 2010-у) я це знаю точно!

2008

Знов почався з «Івонни — принцеси бургундської» в Луцьку і продовжився нею ж. Але ж де? У Литві!!! На Міжнародному фестивалі-лабораторії дитячих та молодіжних театрів «Mazoji Мelpomene» («Маленька Мельпомена»).
Ех, і знов без мене.

А потім ще участь в багатолюдному арт-шоу «Ніч у Луцькому замку» з театральною мініатюрою у стилі «театру живої скульптури» «Музична табакерка». Два в одному: виступ і відпочинок на дитячому таборі в Турійському районі на Волині з театралізованою ігровою програмою «Гармидер на Купала».

А далі — Ольштин (Польща) із кумедією «На перши гулі», яка після перекладу на діалект зажила зовсім іншим життям стала наче сама собою вдосконалюватися (я докладала до неї тільки те, що саме туди просилося). Ті ж «Гулі» в Луцьку побачили поважні українські й закордонні гості (в рамках святкування дня міста).

Я помалу включилася в роботу, а з вересня офіційно стала керівником студії. Наш керівник — Лариса Феодосівна, яка не раз до цього вказувала на мене як на свою заміну, дочекалася слушного моменту й таки пішла. Сказала, що їй було важко знайти достатньо часу для нас між своїх численних занять і клопотів. Шкода…

І ми самотужки взялися готуватися до 5-річчя. Була ця підготовка, відверто кажучи, на грані фізичних можливостей і нервових зривів у людей, які вже зрослися з «Гармидером» так, що далі просто нікуди. 4 театральні дні, 4 вистави (2 з них — прем’єри!). А ще — фотоінсталяція, море поліграфії і організаційної роботи. Відпрацювали досить чітко, чисто, злагоджено. Гармонія — результат впорядкування хаосу, хай йому грець!!! Заповнені зали, позитивні відгуки і просто шалена гармидерівська вечірка до 5-річчя — ще одна закрита прем’єра вибухового дійства.

А перед тим, ніби між іншим, п'ятеро наших з’їздили у Донецьк на Всеукраїнський театральний фест «Натхнення» із виставою «Цикута для Сократа». Кажуть, що виглядали там достойно.

Завершили рік дорогою нам казкою «У пошуках синього птаха». Певно, все таки, не вистачило вже сил відіграти трошки філігранніше… Але загалом все позитивно. Виставу дивилися двоє наших гармидерівських «манюсіків» — Любчик і Вірчик :)

2009

Святкували після Нового року недовго. Етно-проектик «Щедруха по-гармидерівськи» показали на сцені центрального міського майдану поруч з драмтеатрівцями. Свою порцію позитивних емоцій отримали й покрокували собі далі. Засвітилися на Віденському балі місцевого розливу, ще раз «воскресили» «Мороку» з новою парочкою акторів, ще… Одним словом, запрошень виступити то там, то сям нам не бракувало. Ну от… «Гармидер» в Луцьку таки уже знають.

Виокремився в цім році для нас, як подія особлива, фестиваль аматорських театрів «Блакитна троянда», до якого ми «десь якось» були причетні. Ми опікувалися колективами-гостями (Рівне, Ялта), представляли фестивальні роботи репризами, організували для колег-театралів вечірку дружби. А ще — взяли «Гармидером» участь у постановці Марії Моклиці «На полі крові» (Леся Українка). Виставу представили на фесті. Щодо мене особисто, то цей фестиваль (непоганий та все ж далеко не бездоганний) ще більше роздмухав мрію про потужний традиційний фестиваль аматорських театрів у Луцьку. Напевно, коли заслужимо, тоді й збудеться.

А щодо здобутків 2009-го, то до них, вочевидь, варто віднести й досвід негативної співпраці з деякими «великими організаторами», які навіть за нормальні гроші не здатні ніц нормально організувати.

Втім, поміж цього народжувалися нові гарні проекти, які, може, ще отримають нове повнокровне життя: «Пасхальний гармидер», «Веселий гармидерик» та інші.

А щодо емоцій, то дуже гарячим видалося літо. Спершу була участь у арт-шоу «Ніч у Луцькому замку». В підземеллі, де ми тричі (!!!) підряд відіграли виставу «У темряві» було дуже холодно, дуже мокро і дуже складно психологічно через музику, яка пробивалася ззовні (зі світу там, нагорі). Окрім справжнього акторського блаженства, багато хто з нас отримав всі симптоми, а потім і прояви, застуди. Але це нас добряче об’єднало.

А тепер стосовно наших «університетських буднів», зокрема, протягом останнього року. Тоді ж коли я заступила на посаду художнього керівника, змінилося керівництво Центру культури, що, відверто кажучи, тішило. Директор був гарним чоловіком, але нам від того краще не стало. Нас перекинули (майже у буквальному розумінні цього слова) з одного навчального корпусу в інший, а там нам місцеве керівництво відверто заявило: «Або забирайтеся звідси самі, або ми зробимо все, щоб ви забралися!». Тим часом в інших студій з’являлися власні кімнати, а нам все обіцяли… А у комірчині, де було насипом розміщене нажите нами майно (інакше розмістити не дозволяли розміри) почалося взагалі чорт зна що. Багато наших речей просто викинули. Мої думки з цього приводу, які супроводжувалися активним маханням руками, керівництво сприйняло з посмішкою. А нам було чомусь трохи сумно пригадувати як ми шукали круглого дерев’яного стола, як виторговували його у власника і несли добрих кілометри півтора; як довго й нудно робилася «дюралюмієва-чудо-конструкція», яка може по-всякому транформуватися; як вигадувалася стріха для хати, як… Та що там згадувати! Все ж не так і погано!!!

Трапилась одна ду-у-уже «весела» пригода, в ході розгортання якої «Гармидер» вкотре продемонстрував відкидання нами дурних «правил пристойності і такту» (із «Івонни…»), які виступають проти правил загальнолюдської моралі… Історія, про яку я тут натякаю, настільки складна і заплутана, що переповідати її просто безглуздо. Але ж які наслідки! Ми, неабияк переколотивши перед тим емоції в проректорських і ректорському кабінетах, вирушили в мандри Європою (Польща, Словаччина, Угорщина, Австрія), а повернувшись — забрали з тої злощасної комори все, що в нас залишилося (а це — 2 добрячих вантажівки) і вирушили… внікуди. Але ж як гарно підсумувала наше більш ніж 5-річне перебування в університеті комендантка, яка побачила, що ми виносимо речі: «Ви забираєтесь?! Яке щастя!»

Ось так — тепер вже всім добре, тільки «Гармидер» бездомний. В міському парку відбулося кілька зібрань на тему «Як нам далі жити?». Прозвучало багато думок, не було тільки такої: «Гармидеру» прийшов кінець — треба розбігатися». Особисто мене це просто окрилювало. І — перші переговори пройшли успішно! Нас прийняв директор Луцького районного будинку культури — Цика Степан Тадейович. Він, режисер за освітою, не задавав, як воно було раніше, дурних запитань, не шукав «відмазок». Він просто підтримав. Дякую, дякую, дякую і ще сотню разів дякую! Дожилися до того, що те, що б мало бути звичною справою (саме така поведінка керівника будинку культури) сприймається тепер як щось надзвичайне. Ну що ж, нам за добрих три роки обіцянок так і не знайшлося місця у величезному міському Будинку культури, зате виявилося вдосталь місця в маленькому районному. Де, до речі, реально працюють ще немало колективів. Тепер ми вдягнули свою милу малу сцену в новеньке чорне вбрання і вчимося всі на ній вміщатися, а ще смакуємо передчуттям ефектності на ній камерних вистав.

Ох, 2009-й! Це ще далеко не все! Повернусь до осені. Люди добрі, нас знов запросили в Латвію, в місто Лімбажі. Що це значить? Раз запросили вдруге на такий хороший фестиваль, значить… не можу точно сказати що саме це значить, але певно ж таки щось хороше. Ми веземо «На перші гулі» і я теж нарешті їду!!! Фестиваль «Spelesprieks» насичений, гарно організований. Ой, а яка організаторка! Інтра — дивовижна жінка, професійний режисер. Її театрові вже 120 років — уявляєте? Ми жили фестивальним життям на повну. І отримали чимало позитивних відгуків про свою виставу. Організаторка поділилася ідеєю мандрівного фестивалю і сказала, що й нас хотіла б бачити серед партнерів. А як би нам цього хотілося!!!

По приїзду ще 5 разів виступаємо з старою доброю комедією «На перши гулі» і тим самим ставимо рекорд — вистава всього йшла 13 разів. Один з цих разів — виступ на обласному фестивалі у містечку Локачі, де нам присвоюють звання Народного і вручають «Приз глядацьких симпатій».

Йдемо далі…. Відновлюємо-переосмислюємо виставу «Гарольд і Мод» з 2-а новими чудовими виконавцями головних ролей і дещо іншими пластичними рішеннями… і, по-моємо таки отримуємо справжнє задоволення від вистави.

Набір нових студійців, зовсім не навмисний і не розрекламований, пройшов успішно. Люди гарні, тож і працювати, хочеться вірити, будуть гарно.

І разом ми відсвяткували 6-річчя... Вперше у своєму залі, з чудовими виступами на своїй чудовій сцені.

2010

Усе протікає в доволі звичному режимі. Потрохи вчимося «акторської майстреності» (пробую дещо потрохи вкидати людям у голови і в душі, часом без їхнього на те особливого внутрішнього бажання) та «сценруху» (пробує налаштувати «інструменти», тобто тіла, Алла Доманська) . Я мрію про нормальні, повноцінні заняття, але на них ніяк не вистачає часу за підготовкою вистав. Нічого, доживемося...

Готуємо «Портрет» Славоміра Мрожека і «Мину Мазайла» Миколи Куліша. Спершу щодо «Портрета». Намагаємося бути максимально прискіпливими до всього. У реконструйованих на сцені 60-х навіть сірники з етикеткою тих часів. П’ятеро акторів, разом із режисером та звукорежисером, працюють часом титанічно. В результаті отримуємо: схвалення і осуд. У місцевих ЗМІ нас і змішують із лайном, і поливають єлеєм. Хіба це не результат? Крім того, вистава знов потрапляє в «список очікування» на вельми «моцному» фестивалі «Театральни куфар» у Мінську. Другий рік поспіль те саме — проходимо перший етап і не можемо подолати другого.

Щодо «Мазайла»…. Вистава довго була в роботі. Хоч робота йшла, правда, дуже повільно, через усю круговерть, та деякі суб’єктивні моменти. Тож шлях до цієї вистави видався вельми складний. Втім, через втому, розчарування, невпевненість я була переконана, що ми прийдемо до першокласної вистави.  Для мене це було справою честі.

Ще, мов між іншим, беремо участь у фестивалі «Шевченко — фест» у Льовові з постановкою «Три ворони» . Займаємо 3-є місце в номінації театральна композиція. Дівки наші (три ворони) мене особисто «вбивають» — просто «рвуть» своєю енергетикою на відбірковому показі, отримують бронзу і доволі сіро виступають наступного дня на гала-концерті. Еххх, «Гармидер»!!!

Ще! Ми, спільно з ГО «Аморе», проводимо театральний фестиваль «Без кордонів». Формат доволі домашній. Ми запросили два колективи — «Сплеш» із Києва і рівненський «Від ліхтаря». Усі були змушені адаптовуватися до відкритого простору. Ми презентуємо ще трішки «сируватеньку» весняну медитацію із трилогії «Містерія любові». Вона мене особисто приводить до ще глибшого усвідомлення, що нам треба серйозніше ставитися до своїх тіл. Негайно треба навчитися їх слухати, розуміти… і керувати ними. Вельми приємні враження лишаються від спілкування з киянами і рівнянами. Успіхів їм, бо вони на те заслуговують! І, сподіваємося, що попереду нас ще чекає співпраця, а то й співтворчість. Ще я отримала задоволення від того як чітко та як гармонійно працював наш «Гармидер» у найвідповідальніші моменти. Ще більше усіх полюбила.

Ще! Ще ми проходимо відбір на Міжнародний фестиваль незалежних театрів «Pro-contra» у польському Щецині.
Далеченько… Разом із директором Степаном Цикою (в якому я не просто не розчаровуюся, а щораз все більше впевнююся у його шляхетності) шукаємо кошти. Щира подяка: Волинській обласній раді, Луцькій районній раді, віце-консулу РП, неперевершеному Кшиштофу Савіцкі, з яким зав’язалися дружні стосунки, та його другові, благодійнику Даріушу Вітеку. Сподіваємося, що матимемо нагоду віддячити всім.

Щецинський фестиваль виявився не таким потужним, як нам уявлявся. Втім, колективи, звісно, як завжди не без вийнятку, були підібрані добрі. Наша містерія «У темряві» звісно не була зрозуміла «від і до» (через мовний бар’єр), але хочеться вірити, що таки була відчута. Кажу «хочеться вірити» тому що в колективів не було нагоди почути думки про те, що вони показували. Журі було якесь максимально засекречене і між колективами комунікація не налагоджена. Жодних круглих столів, нормальних «вечірок дружби»… А цього хотілося б! Дуже! Ми вже доросли до того, щоб сприймати однаково адекватно схвальні відгуки і критику, аби тільки не крутитися байдуже чи самовдоволено у власноруч створеному вакуумі. Щодо нагород. Єдину грошову премію отримав ЦИРК із Чехії. Театри (хай і хороші та вельми хороші), актори яких не розчепірювалися на двох шматах… пролетіли. АЛЕ! Ви не думайте, що фестиваль був поганим! Фестиваль дуже хороший, бо ми на ньому побачили багато хороших вистав! Ми брали участь у майстер-класах. А по приїзду додому сіли і зажурилися… Нам ще стільки треба навчитися! Потім ми трохи побилися, далі помирилися і вирішили дві з половиною години дорогоцінного понеділкового часу віддавати навчанню акторській майстерності. Вчимося вчитися!

Пробуємо виступити перед публікою у культових луцьких пивних клубах у рамках патріотичних вечірок — «Три ворони» та музичні імпровізації на канві віршів у «Майдані», уривки з поеми «Вертеп» у «Майдані» та «Оболоні». Враження? Різні… Особливо хвилюючим для мене особисто (й не тільки для мене) був виступ із «Вертепом» Грицька Чубая в одній програмі з Тарасом Чубаєм. Чи він чув-бачив і як воно? Цього ніхто так і не наважився в нього запитати. Тож лишився якийсь не вельми приємний осад … Та ми робили це щиро. Слава Україні!

Вирішуємо таки святкувати 7-річчя традиційно театральними показами і самі до кінця не віримо в те, що це вдасться. Тим паче, нас очікує ще одна грандіозна подія. Ми спільно організовуємо справжнє гангстерське весілля двох гармидерівців Соломії і Юри і по гармидерівсько-ганстерськи на ньому відриваємося! Це було незабутньо :)

Містична сімка нас примусила добряче попрацювати. Мимоволі зіткалася українська та проукраїнська основа святкування. Драму «На полі крові» (реж. М. Моклиця), яку ми показували на фестивалі «Блакитна троянда», ставимо в моїй режисерській версії. Шукаємо символи, створюємо виразну картинку, працюємо натхненно і, як на мене, продуктивно. «Майже прем’єра» на 7-річчі, по-моєму, виправдала наші сподівання. Вистава складна, для людей, які вміють смакувати довершеним словом, голою емоцією і візуальними символами. І мені видається, що творцям після таких вистав годі чекати особливо бурхливих реакцій публіки. Просто хочеться сподіватися, що в акторів буде нагода відточити свою гру і вистава й далі ростиме.

Трагікомедію «Мазайло» народжуємо в страшенних муках, переживши купу стресів і подолавши купу перешкод. Майже в останній момент робимо надзвичайно кардинальні зміни в акторському складі, нащупуємо основу й шалено ризикуємо, виставляючи в афішах те, чого ще, в принципі, НЕМАЄ. І «Ураааааа»! Ми перемогли себе, всі обставини й доволі успішно стартонули з цим чортовим «Мазайлом». Глядачі переповнили залу, балкон і всі бажаючі так і не змогли втрапити на прем’єру. Вистава є, проситься в «обкатку» й інтриґуюче обіцяє жити довго і щасливо! Дай Боже!

Ще один містичний збіг обставин — пропозиція львівського інтерактивного екотеатру «Wind of change» завітати з виставою. Екстренно вписуємо їх у святкову програму й знайомимося з чудовими світлими людьми, з якими, сподіваємося ще не раз випаде щаслива нагода зустрітися.

Гармидерівське дійство «Гірка настоянка з десертом» є для мене «два в одному»— величезний стрес і неймовірна насолода. Ми просто фізично не встигали все ретельно підготувати. Там було стільки дрібниць!!! Не обійшлося, звісно, без дрібних промахів, але в загальній картині вони (мені дуууже хочеться у це вірити) просто непомітно розчинилися. Простіть за нескромність, але я щаслива від того, що я, як режисер, виносила це дійство. Але в сотню разів більше щаслива від того, що в «Гармидері» є стільки надзвичайних людей — рідних, талановитих, відданих, відчайдушних, відкритих, дивакуватих... І щаслива тим, що їхня позитивна енергія переважує — пхики, бзіки й інші беки, без яких, на жаль, ніяк :)

І ще важливе — наш новий сайтик нарешті діє!!!

І ще вельми важливе — тре звикнути з новими прізвищами гармидерівок — Михайлова, Бутейко, Шишкова… Мда. Плідний видався рік!:)

2011

вверх сторінки
.

4 коментарі

  1. По-королівськи гуляющий малолітній зрадник-Юрко коментує:

    Ой гарно написано. Як то ніби ще раз пережив ці приємні миті. Великий колектив — це завжди складно. Але великий колектив — це велика історія. Історія далеко не лише кількох людей. Ви... ой, вибачте... МИ творимо цю історію і від цього стає приємно.

    В бій, друзі! Якщо все тільки починається... я побіг з ружжом!!!!!

  2. Руслана Порицька коментує:

    Давай-давай, чекаєм, разом із гордо піднятим ружжом :)

  3. Serjio Fridd коментує:

    Ви дали мені «мєсто для шага впєрьод», як співав Віктор Робертович Цой, за що я Вам щиро вдячний

  4. Петро коментує:

    Гарний сайт. Дякую за приємні спогади. В памяті не все втримується. Чао!

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.