»

Сер
22

Аматорство і самодіяльність як синоніми — низькопробності, «лажі» та несмаку?

Скажу одразу, що я позитивно ставлюся до будь-якої форми самодіяльності. Просто чітко їх поділяю. Мухи окремо, а чай окремо (разом хоч екзотично, та неприємно). Про що я? Спробую пояснити.

Й понині цвіте, правда не завжди добре пахне, самодіяльність, що сягає своїм корінням колгоспно-заводського минулого. Хоча… Увага! Це не стосується автентичних сільських колективів народної пісні, музики, танцю та колективів, які шанобливо їх відтворюють. (Обожнюю все, що від природи, усе що природно, щиро та наївно й вам бажаю це відчути та осягнути.)

Є, звісно ж, шкільне та студентське аматорське мистецтво, що однозначно позитивно. Альтернатива вулиці повинна бути, але вона повинна бути дійсно альтернативною. Хоча, чесно кажучи, прояви та рівень такого мистецтва не завжди тішать, а інколи прикро засмучують (як у випадку з КВК). Втім, напевно, все таки краще робити поганий КВК, ніж пити добру горілку. Хоча, воно, може, одне одному й не заважає…

А є ще аматорське мистецтво, за яким стоять особистості, яке передбачає творчість, творення чогось нового — часом вартісного, часом нічого не вартого, але головне ж — нового!

І от всі три визначені мною напрямки розвиваються не завдяки чомусь, а всупереч усьому! Наша країна — це однозначно країна парадоксів.

У сусідній Білорусі над аматорством шефствує держава, в Європі колективи мають море можливостей у формі грантів, в Америці — гармонійно поєднуються державне та грантове сприяння, а в Україні — ні від держави, ні від грантів нічого доброго не дочекаєшся. Винятки є, але я ж веду мову про тенденції.

Втім, усе це, як на мене, ще не найгірше. Зрештою, в теплі та добрі, душа митця частенько любить подрімати, а «сон душі мистецтву не сприяє», як казала Ліна Костенко. Найгірше, що сума обставин сформувала в суспільстві стереотип, що аматорське мистецтво то зовсім не шанована справа. Вона пасує дошкільнятам, школярам, ну й, у крайньому випадку, студентам, але аж ніяк не дорослим «дядям і тьотям».

А от у латвійському місті Лімбажі, куди наша театр-студія «Гармидер» у 2007-у їздила на фестиваль, у аматорському театрі з 120-річною історією грає міський голова. А в іншому латвійському театрі (на фестивалі в 2009-у році) роль Мефістофеля зіграв 72-річний пан. Квитки на їхні вистави коштують приблизно 17 лат (середня зарплатня — 250), а п’єси вони купують у драматурга… Ну, про те, що вони мають власне приміщення театру, мабуть, і не варто говорити. У них на містечко розміром із наші Ківерці є 3 театральні зали! І це не виняток — це тенденція.

Отож, відкиньмо нарешті нав’язані нам часом та історією стереотипи, аматорське мистецтво це не тільки звіт району чи підлітковий епатаж, хоча і те й інше може бути на високому рівні... Є й інше аматорське мистецтво. Часом воно не гірше від професійного, а часом і краще від нього, бо його творять не ті, що мусять іти на свою роботу, а ті, що не можуть після своєї роботи не йти у свій театр, музичний гурт чи танцювальний колектив.

вверх сторінки

.

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.