«

»

Лют
25

Казус-гармидери

Трощити реквізит, ранити руки і ноги, падати на підлогу без страховки, їсти нерви та умиватися потом — приблизно така доля кожного актора, який хоча б раз відчував на собі екстрім акторства.

Історія про «казус-гармидери» адресується людям, які дивилися як мінімум 80 % усіх наших вистав.

Одного разу невдало приземлилася я на підлогу під час запланованого падіння у процесі репетиції «Мазайла». Як же я впала тоді? У сцені, де відбувається дискусія між тьотьою Мотьою та дядьком Тарасом з Мокієм я, точніше Баронова-Козіно, втрачаю свідомість. Натомість, підбігає Павлик (Мазайло) і ловить мене. Та одного разу на репетиції ми прогадали: коли мене обпльовували водою, щоб я опритомніла (звичайно, умовно) Павлик ненароком посковзнувся, а я, уже приземлившись головою, зрозуміла, що мене ніхто не зловив. Він тоді теж приземлився, та ще й поранив ногу розбитою чашкою, яка впала у момент мого маневру. Так ми обоє постраждали. Зате відіграли «Мазайла» на ура! Це був наш перший аншлаг у Луцькому РБК: для багатьох людей просто не вистачало місць.

Тиждень до того у рамках святкування 7-річчя йшла вистава «На полі крові». Юрко Моклиця, який грає там Юду, ледь не завалився зі східців під час вистави. Згодом він розповідав, що дійсно злякався, що зверне собі шию.

Ще минулого року була у нас прем’єра драми «Портрет». Вистава дійсно багато кого «порвала», у відгуках її називали найкращою зі всіх поставлених. Втім, того ж таки прем’єрного вечора в Луцькому РБК на самому виступі ламається завіса. Ситуацію рятує «свій глядач» та гармидерівець, що перейшов у ранг «позаштатного» у зв’язку з переїздом у Київ, — Сашко Зінчук. Він, приїжджаючи на виступи завжди отримує роль палички-виручалочки. Знайти в чужій хаті та привезти забуті театральні програмки, «високохудожньо» потримати мікрофона під час виступу… Та що там казати — Зінчук може все, що завгодно!

Втім, повернемося ще до «Портрету». Під час його останнього показу теж не обійшлося без пригод. Головний герой Анатоль (Павло Порицький) на високій емоційній ноті вдаряє по одному з чемоданів (він же шафа) так, що той просто на очах у всіх глядачів розвалюється. Втім, ми, гармидерівці, знаємо, що на тій «шафі» стоїть спеціально підготовлений канделябр зі свічками для наступної сцени. Як же ми всі злякалися: що ж Павлик робитиме? Викрутився. Що ж лишалося робити? Вхопив одну першу-ліпшу свічку (замість канделябра з трьома свічками) і вперед!

Прокручуючи час назад пригадується мені також село Воротнів, куди ми якось повезли «На перши гулі». Не пам’ятаю зима то була чи осінь, а точно йшов дощ і було дуже вогко і холодно, при чому, що на вулиці, що в сільському клюбі — однаково. От ми приїхали у близьке та все ж нікому з нас не відоме село Луцького району. А там двері, ті, що на місці куліс, відвалюються, при чому, якщо відкриєш необережно, то ще й на тебе можуть впасти. А на сцені — діра діаметром з млинець. «Не вступити в дірку у сцені» — було надзавданням тодішньої вистави, зіграної десь перед двома десятками глядачів!

А особливо багато історій пов’язані у нас із холодом і голодом. Однієї «Ночі у Луцькому замку» вирішив «Гармидер» поставити виставу «У темряві» у такій собі реальній обстановці — у замковому підземеллі. Відіграли ми виставу тричі підряд (глядачі вимагали), з підземелля не вилазили від обіду і до пізньої ночі. «Там, — розповідає Руслана, — звукорежисер (Сергій Федоров) сидів під парасолею у келії, аби вода, що постійно скапує згори, не потрапила на апаратуру і не викликала замикання.» Самій же Руслані, і не тільки їй, на виставі довелось довгенько поплюскатись у калюжі. Ось такі екстремальні, але справжні, умови для справжньої містерії.

А найбільший холод, який відчув на собі «Гармидер» за моєї пам’яті, це був «острозький мороз», який ми пережили, коли їздили в Острозьку академію на пластівську «Орликіаду». Возили ми туди найбільш ходову нашу виставу — «На перши гулі». Тоді довелося пережити найрізкіші перепади температури: на вулиці в Острозі «- 20» , а в готелі у Нетішині, де ми зупинилися на ніч, «+30». З пекла в рай? Чи навпаки? Пам’ятаю лише, що більшість із тих, хто їздив на рівненську землю, таки прихворіли.

Отож, кожен виступ і кожна поїздка — то випробовування сили і волі, натхнення і віри у те, що мистецтво подолає все. На тому й живе творча енергія людини — хоч хлібом не годуй.
.
.

2 коментарі

  1. Сергій Федоров коментує:

    «звукорежисер (Сергій Федоров) сидів під парасолею у келії, аби вода, що постійно скапує згори, не потрапила на апаратуру і не викликала замикання»

    Однією парасолею не обійшлося: рука лежала на металевій поверхні мікшерного пульта, а келія була тісненька, тож час від часу, зачипаючі вологу стінку ліктем, «замикався на масу». Результат: слабкий, але досить відчутний удар струмом і мої тихенькі матюки крізь зуби, що їх чули ті, що знаходився поруч.

    Таке от доповнення)))

    1. Доманська Марія коментує:

      Дякую, Сергію, за доповнення.

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.