«

»

Жов
13

Принцип трьох «П»

Театрально-дизайнерський фестиваль «Живи!» розпочався для «ГаРмИдЕра» в 2012 році на фестивалі «Yellow-fest», у Борисполі. Туди президент фестивалю Володимир Какурін привіз виставку плакатів, а ми — вербатім «АУ! сказане мільйонам».

На відкриття виставки тоді потрапили лише Юля й Іринка. Вони принесли красивий буклет фестивалю. Їх озерця іскрилися і вони сказали: «Треба їхати!», хоча тоді нас ще ніхто туди й не кликав. Тим часом буклет не заліг на поличці, тому що це був буклет, який хочеться роздивлятися і читати. У ньому була атмосфера фестивалю. У фільмах на сайті була атмосфера фестивалю. І в самому Какуріну була атмосфера фестивалю. До речі, він був ще й у журі на фестивалі «Yellow-fest». Після показу «АУ!» Володимир мені сказав: «Тепер я знаю, що недаремно приїхав на фестиваль.» А ще — чимало порадив, підштовхнув, спровокував.

Минув рік. Наприкінці вересня Володимир Какурін у Луцьку. З плакатами й у журі вже нашого гармидерівського фестивалю «Мандрівний вішак», а на початку жовтня — «ГаРмИдЕр» у Криму. Ми переступили через дуже багато «але», «алеее», «але!!!», щоб таки потрапити на «Живи!».
IMG_0381

І от приїхали ми не в сонячний, а якийсь по-волинському похмурий Крим. Нам було холодно. І чесно кажучи, ми відчували себе дещо чужими на цьому святі. Святі, де всі знають усіх… крім нас. А виявилося, що аби стати своїми нам потрібно було всього лиш: налаштуватися на Позитив, зануритися у Процес та засвоїти неписані Правила.

Принцип трьох «П» працював безвідмовно, з кожним днем горизонт роздавався і Сонце все більше пригрівало. Ми разом раділи з того, що «ЖИВЕМО!», раділи за всіх, хто «ЖИВЕ!», а всім, кому не вдалося розгадати магію трьох «П» хотілося вигукнути: «ЖИВІТЬ!»

А тепер, щоб хоч щось прояснити.
У Крим, в село Оленівку, на фестиваль «Живи!», на 7 днів з’їхалася сила-силенна театралів та дизайнерів. Театри показують вистави. Дизайнери — дивляться і, по-можливості, надихаються побаченим. Створюють «тут і зараз» плакати на вистави, які надихнули «голими руками» (без комп’ютерних технологій). Вечорами режисери разом міркують як би то зробити побачену виставу ще кращою. Ночами учасники реалізовують власну «творчу програму», долучитися до якої мені не пощастило. Однак плітки та «наслідки» (як каже один із героїв «АУ!») дозволяють зробити висновок про її насиченість та різноманітність.

Ще «Живи!» вибухає дрібними та великими перформенсами. А зрілі творчі особистості діляться досвідом та обдаровують порадами на майстер-класах, в їдальні, на березі моря… В 11:00 — відеощоденник. Це така настроєва річ, яка знімається протягом дня, монтується протягом ночі, а вранці заряджає на ще один життя. А ще — ми слухаємо свіжий аналіз дня минулого від театрознавця. В 11:30 — вистава.

У моїх ранкових переглядах усе затьмарив «Лікар Айболить» (акторська група «Гоголь-моголь», МДЦК «Золотий ключик», Євпаторія). Я ледь стримула сльози, незважаючи на те, що це була вибухова комедія. Я роздвоїлася. Одна моя частина переймалася спасінням мавпочок і зловтішалася вишуканим покаранням Айболить для противного Бармалея і Ко. Інша моя частина розчулювалася від того, яке задоволення цим маленьким акторам приносить те, що вони роблять на сцені. Я тішилася від того, що з дітлахів не зробили дресированих мавпенят злі Карабаси. Вони такі натуральні й при тому показують такий високий клас майстерності. До цього ми з Вірославом (нашим 6-літнім сином) були лише на дитячих постановках професійних театрів. ЖОДНА навіть близько не стоїть поруч із першокласним «Лікарем Айболитом». Ну… Може, й були там недоліки. Моє третє «Я» зауважувало їх. Але це було так дріб'язково у порівнянні з Позитивом.

Щоправда, Вірославу ще пощастило побачити на фестивалі виставу «Театру у валізі» (Ігор Мірошниченко та Ірина Рабінович). Я не бачила, але він сказав, що просто у захваті! І я йому вірю. Просто важко навіть уявити, що такі люди як Ігор та Ірина можуть зробити не класно. Крім того, Ігор (він же Мирон) — обличчя фестивалю, гуру невимушеного конферансу в стилі «Живи!» та капустникових справ майстер.

Повернуся до вистав. О 19:30 — вечірні покази. Серед них першу позицію на сходинках моїх симпатій спочатку завоювала «Студія 22» з тієї ж Євпаторії, і навіть того ж МДЦК «Золотий ключик». Свою усім відому з дитинства «Федору» (за твором К. Чуковського «Федорине горе») вони адресували дорослим. У Федори депресія, з нею таке діялося… Мене заворожили костюми, пластика, сценографія, музична гармонія, картинність, трюки і вигадки… Стоп! Певно я просто зіпсований глядач. Замість жити разом із Федорою її горем, я сиділа і розкладала виставу на складові. В уяві малювалися формули якісної вистави.

А ще за день, близько 21-ї години, по закінченню вистави «Зими більше не буде» (за п'єсою В. Ольшанського) харківського театру «Політехнік» виявилося, що я таки ще можу бути просто глядачем. Я не аналізувала й не фіксувала недоліків … У ту мить я переймалася іншим. Осінь! Котам холодно. А в Рудого зникла господиня. Новенька ж така наївна і беззахисна. А Худий і Одноокий… вони хоч і противні, але все ж кращі за людей. У тьоті Паші синок он який виріс — виродок. Буквально пограбував її і тепер вона живе у вагончику, де відрізали електрику, а він у затишній квартирі зі свою Мовчидурою. А світ, у який мене запросили, такий химерний, такий казковий, здається, я ще зроду не була в такому. Осінню всі плачуть і я плачу. Й Іринка наша позаду мене сидить, плаче. Осінь… Але мені пообіцяли, що зими не буде. І я вірю. Принаймні я все для того зроблю. Й Іринка зробить. І мабуть ще багато з тих, хто був тоді в залі зроблять усе для того, щоб не було зими в наших душах.

IMG_0535

А тепер про наш виступ. Сам показ вистави наче відсунули на задній план численні обговорення. Вони тривали аж до нашого від'їзду. Кожен, видно зважаючи на колективну текстову основу, з якої ліпився сценарій (у вербатім ми помістили найрізномантніші форуми і блоги) намагався щось дотворити, привнести. Кожен своє. Різне. Кардинально протилежне. Вистава зажила в цих людях. Мій мозок вкотре закипів від цього клятого «АУ!» А творчий організм спокійно заявив про готовність спроби переТворення. Спасибі Сергію Мирному та всім-всім-всім!

І останнє. «ГаРмИдЕр» на фестивалі «Живи» був такий гармидер… Не враховуючи виступу! Тут ресурси до гармонізації були віднайдені й актуалізовані всіма. Значить так було потрібно. Для нашого шляху. Для з'ясування того, кому із нас по дорозі. Для прийняття неприйнятного й любові супроти всього.

Об'єндувало море. Його спокійна глибина та часом стертий горизонт був таким потрібним. Усім! Нам! І «ГаРмИдЕру», якому, може все ж іще пощастить прожити 7 днів «Живи!»: від сотворення до відпочинку.

IMG_0410
фото: Олексій Стаднюк
.

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.