Славомір Мрожек в інтерпретації театру «Гармидер»

Я не театральний критик, швидше шанувальниця театру, а також, вже в ролі літературознавця, людина, яка знає дещо про драматургію. Тому для мене стала якщо не подією (це надто гучно), то приємною несподіванкою нова вистава театру “Гармидер”: “Портрет” Славоміра Мрожека, класика польського постмодернізму. Це вже друге звернення колективу до польської класики (раніше був Вітольд Гомбрович), яке робить честь літературному смаку тих, хто вибрав ці твори для постановки, але водночас засвідчує і велику серйозність намірів, а також певну безстрашність чи навіть неабияку амбітність колективу. Адже це складна драматургія, яка потребує не менш складних театральних засобів. Це драматургія, розрахована на елітарного глядача, оскільки вимагає значних інтелектуальних зусиль при сприйнятті, крім того, певної відкритості до співпраці з акторами і режисером постановки. Це далеко не розвага і вже напевне не захоплююче видовище.

Ризикну визначити цю виставу як етапну для історії колективу, аматорського (з усіма похідними цього не вельми приємного для справжніх митців статусу), але вже досить досвідченого (шість років на сцені, понад десяток серйозних, “повнометражних” вистав – неабиякий доробок). Можливо, з цим твердженням не всі шанувальники колективу погодяться, можливо, і сам “Гармидер” з цим не погодиться, але це той ракурс бачення, на який має право кожен глядач. Етапність я вбачаю в переходовості. Найбільше мені імпонувала в цьому колективі схильність до пошуку, експерименту, внаслідок чого театр активно еволюціонував. І “Портрет” Мрожека мені видався логічним етапом цієї еволюції. Мабуть, вона не була усвідомленою (хіба що в царині бажання створити справжній театр в умовах тотальної протидії), пошук розгортався стрибками, часом хаотичними, часом як класичний “крок вперед, два кроки назад”, і це не дивно: колектив досить великий, різнорідний, зі зміною статусу, місць “дислокування”, зрештою, керівників і режисерів. І ось, здається, вимальовується те, що надає колективу певної стабільності, але не в плані заспокоєння і почивання на лаврах, а в сенсі окресленості цілей і творчого обличчя. Та й з місцем ніби теж визначилось на краще: невеличка зала районного будинку культури (приміщення колишнього кінотеатру “Мир”) дуже припасувала характеру цього колективу і стала більш надійним і сталим прихистком, ніж усі попередні. Принаймні, очевидно, наскільки краще дивиться вистава на цій сцені порівняно зі сценами палацу культури Волинського університету і “Просвіти”, де вони, переважно, здійснювали свої попередні постановки: “Гармидер” – театр “малої” сцени і аж ніяк не концертної.

“Портрет” – драма трагіфарсова, наближена до поетики абсурдистського театру (за часів соціалістичної Польщі Мрожек – дисидент). Це та стилістика, навколо якої “Гармидер” весь час кружляє. Вочевидь, вона здається їм досить сучасною в сенсі протистояння “академізму” з незбуваним радянським ретушем. Крім того, це виграшна для акторів стилістика: можна не боятись переграти чи впасти в фальш, крім того, завжди є можливість насмішити глядача і мати сценічний успіх. Здається, тут еволюція полягає в тому, що були подолані деякі спокуси сучасного професійного театру. Зокрема, маю на увазі явище, яке, позичивши термін, називаю шоуізацією. На жаль, більшість сучасних професійних театрів (особливо колишніх музично-драматичних, тобто, читай, провінційних), в погоні за глядачем, рухаються до театру-мюзиклу, намагаються створити із кожної п‘єси яскраве шоу із застосуванням всіх звукових, світлових, шумових ефектів, музичних, танцювальних, пісенних, пантомімних тощо, тощо засобів. Словом, дивляться на телевізійні шоу і собі хочуть такої ж слави. Я не маю нічого проти мюзиклу: всі жанри хороші, окрім нудного. Але очевидна агресивність цього жанру змушує подивитись на нього уважніше. Шоу може поглинути наш і без того хисткий театр. Театральне мистецтво – це далеко не шоу, не видовище (в останню чергу видовище), тобто розвага, а шмат живого життя, напружений процес, який залучає нас до набуття дуже важливого досвіду. Власне, це не моя думка. Виникнення у ХХ столітті так званих малих сцен, з одного боку ніби підготовчих, експериментальних, а з іншого – розрахованих на значно вужче коло глядачів, ніж великі сцени, є свідченням того процесу, який загалом має місце у культурі ХХ століття: поділ сфер функціонування між елітарним і масовим мистецтвом. Мюзикл і шоу – достеменно масове, високотехнічне мистецтво, яке зрослося з бізнесом. Воно вражає помпезністю і коштовністю, воно вабить обивателя, як магніт. Але це антипод справжнього (питомого, споконвічного) театру. Поки є місце для обидвох гілок – все добре (більш чи менш), якщо не залишається місця для неприбуткового театру – культура деградуватиме.

Ні із Шекспіра, ні із Мольєра (навіть з нього!), ні з Ібсена, Чехова, ні, тим більше, з жодного геніального драматурга ХХ століття, з нашою Лесею Українкою включно, шоу не зробиш. Хіба що перетворити авторський текст на якийсь комікс – тоді горе тим шекспірам і горе культурі.

Отож, хоча “Гармидер” часом і спокушався ефектами, позиченими у професійних творців шоу, переважно добра драматургія не дозволяла їм зісковзнути на цей небезпечний шлях (втім, – мабуть, на щастя! – немислимо дорогий для аматорів).

Мрожек здався етапним також тому, що вистава продемонструвала якісно інший рівень заглиблення у текст. Здається, тут досягнуто оптимального максимуму: подати власне прочитання, адекватне авторському задуму. Своє, оригінальне, але не за рахунок спотворення автора, а способом його оживлення, осучаснення, що найскладніше.

Мрожек здався етапним і як режисерська робота. Це іспит на професійного режисера, який успішно склала Руслана Порицька. На перший погляд, драма не містить якоїсь очевидно ускладненої режисури: рухаються за текстом, “інсценують” його, ото й усе. Щоправда, на сцені сила силенна різноманітних валіз (де й набрали стільки!): вони грають роль декорацій, “виправдовують” бездіяльність акторів (як і в кожній абсурдистській п‘єсі, тут акцент на діалоги, а не дію), зрештою, поступово ускладнюють візуальну картину і перетворюються на концептуальний образ. Оце я і сприйняла як талановите режисерське рішення. Це ніби нагадує знамениті парасольки (свіжі враження від їх появи на драматичній сцені у Луцьку: привезли столичні гості), які, треба чи не треба, носять актори півстоліття у всіх псевдоноваторських п‘єсах: такого роду прийоми не можна тиражувати. Такий прийом вигадується (чи він раптом осяває чиюсь голову, що виглядає більш поетично, чи винаходиться: це вже таємниця творчості) один раз і для єдиної п‘єси. Це знахідка, на якій мусить триматись сцена. Мабуть, досвід спілкування з театром “У кошику” не пройшов даремно для “Гармидера”: валізи у “Портреті” – це аналогія до капустяних голів у моновиставі “Річард ІІІ”, або до мотузяного кошика, в якому борсається Юда в п‘єсі “На полі крові”. Один прийом, але він стає епіцентром дії, унаочнює внутрішню напругу, стає ключиком до розуміння глибинного змісту. Не знаю, чи справді це прийом, вперше використаний “Гармидером” (тоді їх честь і слава більші), чи вони його десь підгледіли. Але для мене важливо, що прийом виявився дуже ефективним для подачі п‘єси Мрожека. Важливо, що прийом не накинуто, не прикріплено до тексту заради екстравагантності, що він працює на сцені як правдива режисерська концепція.

Ну і, нарешті, головне: акторська майстерність (під деригування режисера, звісно). П‘ять ролей, дві чоловічі, три жіночі. Є головний герой, є його антипод і суперник, є дві дружини героїв, плюс епізодична, але вельми яскрава роль лікарки-психоаналітика. Маленьке коло, тісна сцена, загромаджена валізами. Кожен мімічний рух – як на долоні. Починається легко, комічно, трохи фарсово: головний герой, відставний службовець, затишно домашній, тішить публіку мріями про розведення кроликів. Комізм посилюється, коли виявляється, що головним співрозмовником і партнером у шахах є “Дух” – безтілесний образ покійного друга, вельми тілесно присутній на сцені (його роль грає Павло Порицький). Комізм сягає апогею в сцені у психоаналітика, де обігрування присутності / відсутності особистого “Духа” часом нагадує справжню божевільню. Втім, сцена досить інформативна: ми розуміємо “діагноз” героя: нав‘язлива ідея, втілена в образ покійного друга, в молодості ним зрадженого (пізніше моменти цієї зради будуть уточнюватись і увиразнюватись) є результатом докорів сумління, яке таким способом вимагало самопокарання. Колись “Дух” був дуже агресивний: скидав зі сходів, робив підніжки тощо, але зрештою заспокоївся і став ніби третім членом сім‘ї, який не заважає, а навпаки, вносить у сімейне життя бездітної пари певний баланс.

Злам дії відбувається в наступній сцені, коли ми дізнаємось, що “Дух” не має права бути духом, бо друг юності насправді не загинув (його було засуджено до страти, але страту замінено довічним ув‘язненням). Ми впізнаємо “відлигу” після сталінських часів, реабілітації, повернення і всі інші реалії нашого минулого, спільного для всіх країн соціалістичного табору. Справжня складність у розробці двох головних персонажів полягає в тому, що кожному треба зіграти практично дві різні ролі: попри всі інші сенси (їх чимало), це дві контрастні ролі за забарвленням: одна комічна, фарсова (перша частина), інша – трагічна. Хоча фарсовий присмак лишається до кінця, треба зіграти глибоку внутрішню переміну. На сцені мусить з кожного персонажа народитись інша людина. І ми справді спостерігаємо цей неймовірний процес. Особливо вражає гра П. Порицького: так переконливо відтворити образ героя, настільки віддаленого від особистого життєвого досвіду – це не лише треба мати акторський талант, це треба попрацювати в поті чола, напружитись з усіх сил, творчо прожити, вдумливо осмислити і, нарешті – перетворитись на іншого. І тоді глядач має можливість зазирнути туди, куди, окрім як через мистецтво, зазирнути неможливо: у світ чужої душі.

Один зрадив друга, віддав його на заклання заради власного благополуччя. Інший – віддав життя за ідею. Один герой, інший зрадник? У Мрожека все набагато складніше: зрадник не менш трагічна постать, ніж герой. Зрадник і зраджений навічно прикуті один до одного.
Жіночі ролі виконані не так блискуче, хоча враження ніде не псують. Однак для них є перспектива удосконалення: обидві дружини, так само, як їхні чоловіки, проживають на наших очах злам і стають іншими людьми. В одній ролі дві ролі. Перехід від однієї гри до протилежної за стилістикою видався дещо формальним, поверховим, особливо на тлі блискучої гри партнерів. Не завадило б трохи знизити істеризм сцени у психоаналітика: він дещо надмірний з огляду на магістральну ціль. Можна було б також трохи посилити символізм “портрета”, який протягом дії повернутий до глядачів тильним боком, а у фіналі показується як певне обличчя: оскільки портрет знаходиться у валізі і герой звертається до неї, глядач практично до кінця не здогадується, що фантомним персонажем історії є диктатор, на якого молився герой і служінням якому виправдовував свою зраду.

Втім, в оцінці постановки (як будь-який живий організм, вистава не буває досконалою apriori, вона щоразу інша) можна було б обійтись без будь-яких зауважень. І не в тім річ, що вони, як кажуть, не занижують загального рівня, а в тім, що вони є такими ж органічними свідченнями творчого процесу, як і всі знахідки та успішні втілення.

Отож, з‘явилась у Луцьку ще одна, справжня, “мала” сцена. Побажаємо їй в досяжний для кожного спосіб (можна й плюнути тричі через праве плече: бодай не зурочити) живого життя і глядача, який буде ним тішитись.

Марія Моклиця