«

Жов
17

«Кострубізми» — перший крок до екранізації життя і творчості Кумановського

Ця розмова могла відбуватися лише тут, у стінах Художньо-меморіального музею Миколи Кумановського – серед його живопису, графіки, скульптури. Коли співрозмовники — режисерка і сценаристка луцького театру «Гармидер» Руслана Порицька та мистецтвознавець і завідувачка Художнього музею Луцька Зоя Навроцька говорили про Кумановського, постійно звертаючись до його творів у експозиції. І цей діалог вийшов глибоким, граничним і зовсім не випадковим.

Луцький незалежний театр «Гармидер» готує до показу 24 жовтня мультимедійну виставу-перформанс «Кострубізми. Кумановський», яка реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Основою до сценарію спектаклю стала серія графічних робіт і текстів художника, поезія зі збірки «Слід у слід» і глибоке дослідження командою проєкту його творчості. Тим часом Музей Сучасного Українського мистецтва Корсаків оголосив культурно-мистецьку ініціативу “Рік Миколи Кумановського (1951—2016)”: на честь майбутньої ювілейної дати – 70-річчя художника, яку відзначатимуть 31 серпня 2021 року.

Отож напередодні прем’єри – ким був Кумановський і яким важливим речам нам необхідно повчитися у французів.

— Пані Зоє,  ви знаєте Кумановського не лише з його робіт: багато років ви були знайомі, співпрацювали з ним.  Нашу зустріч я планувала недетально,  тому що розумію:  Кумановський дуже непередбачуваний, тож він нас і поведе. Отож, ким він найперше є для вас?

— Знаєте, дуже складно говорити про сучасників у минулому, і дуже складно говорити про Миколу й таких, як він. Тому що з одного боку — це друг, з яким з’їли пуд солі.  Ми були багато десятиліть поряд у дружніх стосунках,  у суперечках і дискусіях, а часом і не розмовляли, й не помічали одне одного…

Але разом, тобто в одному середовищі, в одному колі. Отож, друг,  а з іншого боку —  митець!  І я завжди віддавала собі відчит, що він непростий, що він — геніальна людина. Як сказати про нього без надмірностей? Тобто без пафосу, без зайвих реверансів,  з яких він іронізував і часом бував доволі цинічним. Міг би й зараз от про щось таке сказати. З іншого боку, як близька до нього людина, не хочу в жодній мірі занизити його рівень або залишити в затінку його винятковість, зміст його життя і те, що він зробив для сучасників, України і для української культури. Це дуже складно насправді.

— Дуже важливі речі!  Ось цей пафос,  над яким він насміхався, його іронічність, —  це те, що формує його винятковість, хіба ні?

—  Це так! Але, разом із тим, про нього і про його мистецтво не можна говорити на якихось жартівливих тонах. Все це має дуже серйозний регістр, і тому розмова мусить бути дуже збалансованою, щоб тут людина залишилася зі всіма недоліками, людськими слабкостями, тонкощами і, водночас,  щоб глядач відчув митця на повному серйозі та з великої літери. Митця, який представляє цілу добу, але потрібно наважитись це зробити.

—  У часі, в якому жив і творив Микола, скільки можна приблизно налічити в Луцьку художників такого рівня?  П’ять, десять, двадцять?

— Знаєте, у той час якраз таки художнє життя в Луцьку було дуже активним, і художників було багато…

— Такого рівня?

—  Розумієте, такого рівня, можливо,  він один був. Мається на увазі навіть не рівня, а плану. Бо були й прекрасні художники іншого плану, які досягли неабияких здобутків на інших теренах, в іншому форматі мистецтва. Тобто художнє життя було активним, багато людей приїхали до Луцька,  чимало лучан закінчували навчальні заклади, поверталися додому, ставали художниками і були знаними й не дуже митцями, навіть у той соцреалістичний час. Вони були з різних шкіл:  ужгородської,  київської, харківської, одеської, львівської. Ця розмаїтість додавала особливих барв мистецькому клімату. Але коли Микола з Наталкою (першою дружиною художника – Авт.) з’явилися в Луцьку, його поява була помітною одразу: інший стиль, інший образ художника, інший підхід та інше поняття творчості.

Хоч я не скажу, що той, пануючий,  був чимось гірший чи кращий, але Микола —  це було щось зовсім інше! Він мав особливе ставлення до мистецтва, до художнього ремесла,  тобто не як до кар’єри. У той час здобути звання заслуженого або народного, вступити до Спілки художників  —   було дуже престижним і важливим, навіть для матеріального рівня, оскільки член Спілки художників був захищений замовленнями і великими державними преференціями.

Стосовно Миколи  було інакше: він ставився до мистецтва, як до місії. І саме цим,  власне, захоплював інших, зовсім не подібних на нього, людей. Він з’явився тут зовсім молодим чоловіком, ледь за 20 років, але з ним уже імениті майстри на той час говорили серйозно, без поблажок, не як із хлопчиськом, а як із новатором, з дуже мислячим, цікавим митцем з великим потенціалом.

Він був художником-інтелектуалом, художником-патріотом, художником-філософом,  тобто художником, який мислить і йде на самопожертву заради мистецтва, що гостро відчувалося в його стилі праці. Власне, це його виокремлювало.

—  Чи говорив він про те, що він один такий, що самітник?

—  Річ у тім, що на той час вступити до Спілки художників він не міг і не намагався,  тому що за ним тягнувся великий шлейф нонконформіста, людини, яка шукає інших шляхів, яка в опозиції до офіційного мистецтва. А на той час це було достоту ризиковано.

–  Виклик?

–  Так, це був виклик, багато хто з цього іронізував, хтось навіть образився, коли в одному з інтерв’ю він прорік крилату фразу: «Це горобці літають зграями. Орел завжди один». Це було достатньо щиро, можливо, провокативно, але в цьому вислові була дещиця правди. Він добре почувався в самотності.  З іншого  боку,  від неї він і страждав, тому що потребував слова і спілкування на професійному рівні. Він, можливо, потребував якоїсь критики, поради. Адже коли вони з Наталкою навчалися і жили у Львові, то перебували в гарних середовищах однодумців, таких, наприклад, як товариство представника львівського андеграунду Олександра Аксініна (художник-графік, який жив і працював у Львові – прим.ред.), поважних львівських метрів-викладачів (Карло Звіринський, Роман Сельський, Данило Довбошинський). І Миколі, вочевидь, потім бракувало таких глибоких бесід. А Луцьк на той час був провінційним містечком, де все було усталено й тихо. А зростати художнику в такому середовищі непросто.

–  А чи належав взагалі він сам собі? Бо коли я заглиблююсь, досліджуючи його роботи, в мене з’являється відчуття, що світ, який він творив, не міг створити якось по-іншому. Бо ота місія –  вона звідкись у нього. Ми зараз уже на пафосі, здається…

–  У жодному разі! На мою думку, це не пафос, а справжнє його відчуття. Ви  ось так вважаєте, що він собі не належав, але змушений був пристосуватися до ситуації, знайти оптимальний шлях для вирішення поставлених завдань.

—  Чому він залишився у Луцьку? Його тут щось тримало? Повертало сюди?

— Тут багато різних моментів зійшлося. Їм обом спочатку бракувало Львова, вони мріяли повернутися, але заважали побутові обставини, нестатки, бюрократичні умовності. І от парадоксальний момент: пізніше у Миколи були можливості кудись вирватись, але  Луцьк міцно вхопив його у свої обійми, він залишався тут, як приречений. І навіть коли поїхав до Америки і мав нагоду там залишитися, він повернувся… Бо саме тут бачив своє місце, яке по-справжньому цінував.

—  Те, що йому бракувало спілкування, він говорив у інтерв`ю, про це йдеться у записах, які ми проглядали, готуючи сценарій…

—  Всіма способами він шукав такого спілкування. Наприклад, обожнюючи мистецтво польського художника Єжи Дуди-Ґрача, певний час був під його впливом і прагнув зустрічі  з ним. Уявіть собі,  на той час вирватися за кордон було вкрай складно. Але вони з Наталкою їдуть  до родини в Польщу – тобто в Європу,  у великий світ. Родичі приготували прийом, якусь програму, а Микола кидає все і їде на зустріч із Дудою-Ґрачем, щоб поспілкуватися. Потім вони тривалий час листувалися. Тобто його самотність у провінції спонукала до пошуку подібних контактів. Часто творча особистість не витримує провінційного вакууму, герметичності.

—  А ще ж він був прив’язаним до слова як першооснови. Це зі словесного формулювання виринали образи, які втілювалися на полотні?

—  Слово – гарне, філософське,  слово поетичне, символ і символіка, зміст і сенс – оці речі були для нього вкрай важливими. Багатьох сучасних художників спонукає до дії емоція,  власний внутрішній світ.  А для Кумановського важливий сюжет, важлива оповідальність у його живописі, графіці. Він був дуже і дуже чутливим до слова. Можна цілу працю написати лише про слово в його творчості.

—  Це ж явище не надто поширене, чи не так?

—  Не надто, особливо в наш час. Але й у 70-80 роки ставились до слова в мистецтві дуже іронічно, мовляв, це літературщина. Але якщо літературщина використана на високому мистецькому рівні,  це  дуже цікаво і навіть оригінально. Власне, так робив  Кумановський: він вплітав до композицій власних творів чиїсь поетичні вислови: Ципріан Норвід, Пікко делла Мірандолла, Леся Українка, Ібсент чи просто якесь гарне слово з народної творчості…

… почуте від когось навіть і на вулиці…

— Так! Або Кость Шишко.  Кумановський на повну вплітає у свої твори його вислови, він їх дуже відчуває. Наприклад, у колекції родини Корсаків є один твір: це невелика робота (папір, олівець, пастель), де зображений козак-самурай: чуб,  торс напівоголений, в шароварах. Він схилився додолу, наче ось-ось впаде. Над ним— пташечка, і в такому барокову стилі — квітка. А в композицію цієї роботи вписано таке: «Не щебечи, він вже тебе не чує. Вже по нозі слимак повзе». Вибраний текст, малесенький. Але якого глибокого змісту він надає цій мініатюрі!

— Як, власне, поєдналося відчуття свого  коріння (про отой козацький оселедець він каже: «Я не міг його відрізати»)  з тонким чуттям китайської, японської філософій, яке чітко простежується у його творчості? Особливо в «Кострубізмах»?

— Він дуже любив і знався на японській культурній традиції, це був близький йому світогляд. Вони з Наталкою збирали відповідну літературу, він багато читав про даосизм. А козаків вважав самураями на взірець лицарів духу, образи яких присутні у  багатьох народів.

— Кумановський більше був людиною світу, чи таким от українцем… дуже, можна сказати, акцентованим?

— Ви знаєте, коли у Львові, у товаристві Аксініна, про якого ми вже згадували, культивувалися певні космополітичні речі, Микола відчув себе там зайвим, хоч і цінував й черпав там багато актуального для себе. Він був відкритим до різних культурницьких традицій.  Але —  «нам своє робити». І чим далі, особливо у 80-90 роки, на зорі незалежності, його образи дедалі яскравіше персоніфікуються. Він більш відкрито і виразно говорить про своє, національне, однак крізь призму світових мистецьких тенденцій. І коли я брала в нього останнє інтерв’ю для альбому, який видав Музей сучасного українського мистецтва Корсаків, то поставила якраз ось це запитання, про місце національного в його мистецтві. А він відповів: «А як може бути інакше? Яка в мене група крові? От тим я й цікавий світу».

—  А що скажете про серію його робіт «Кострубізми»: про ось цю цільність тексту і графіки? У чому тут сіль?

—  Для мене ця книжка відображає наш час – кінець 80-х років, коли Микола, який дуже відчував слово, тонко цитував поезію, міг побачити і відібрати щось виняткове з прози, почав робити свої перші текстові поетичні вправи. У меморіальній частині Музею Кумановського є аркуш, про який у мене особливі спогади. Ми п’ємо чай, жартуємо з Наталкою Кумановською, в нас своє середовище, теми, інколи достоту буденні. А він тим часом робить якісь начерки, як зазвичай, дряпає на мідній пластинці композицію якогось майбутнього  офорту... Ми за столом, Микола – у білій сорочці. Лише згодом, працюючи над меморіальною експозицією залу, прочитала, ЩО він тоді написав:  «Розповідаючи вам про мій час, я забув, що не маю годинника» —  тут, у цій короткій фразі, відображається його світогляд: і  філософія, і поезія, і блискуче відчуття слова.

—  Ви сказали, що «Кострубізми» відображають ваш час, а я тут бачу – і наш час. І в тому простежується феноменальність…  

—  Так, феноменальність мистецтва якраз і полягає в тому, що воно завжди на декілька кроків уперед. І книга «Кострубізмів»  розповідає дуже багато: по-перше, про наше середовище, наших друзів, їхніх дітей і багато іншого. Ну от, наприклад, дон Едуардо – головний герой «Кострубізмів»  – це наш спільний знайомий. Дуже гарний, розкішний чоловік, з яким Микола приятелював, і він часто бував в нашій компанії. А ми на тлі радянської буденщини  бавилися з дівчатами у такий спосіб, що створили таке собі світське товариство:  писали одна одній листи, зверталися одна до одної на «ви». Учасники того світського життя навіть видавали свій журнал під назвою «Світські новини». Кожен із нас, відповідно, мав особливі імена: пані Льодзя, пані Зося, пан Микола і пані Наталка, пані Оксана, пан Леопольд, Вейсіл Уорн.  

Тож коли в цьому середовищі з’явився  Миколин товариш, який невдовзі збирався від’їжджати до Аргентини, ми йому, за традицією, також дали ім’я – дон Едуардо. Він, до слова,  займався бойовими мистецтвами, і Микола цим захоплювався. Помешкання Кумановських називалося «Вілла Солодощі», а помешкання Покальчуків на Кічкарівці, там, де зараз Озерний вітер, мало назву «Корчі бузку» («Кжакі бзу» — Krzaki bzu (пол.).

І ось відбуваються ці наші жартівливі зустрічі, а куди було без дітей? Микола вмів неймовірно гарно спілкуватися з ними: і зі своїм Лукою, бавив також мого Тараса. А в Оксани та Олега Покальчуків на той час з`явився синочок Маркіян, у «Кострубізмах» якраз і є казки для Маркіяна. То от Микола мав властивість миттєво щось вигадувати для дітей, чимось їх забавляти, смішити, інколи жартома лякати. Це було незабутньо!

 Але в доні Едуардо, крім прототипу вашого спільного знайомого, вгадується і сам Кумановський. Тут не обійшлося без його єства, поглядів, характеру?

–  Так, власне і тут, і в багатьох його творах є певна фізіогномічна, психологічна, інтелектуальна подібність, якісь загальні риси. Все це проходило крізь призму його життєвих переконань, іронії, тож в чомусь і набувало рис біографічного, що дає підстави думати, що це – він сам.

 Тоді яким іще був у житті прототип дона Едуардо? Цікаво знати, тому що він   єдиний живий центральний образ вистави «Кострубізми. Кумановський», решта персонажів будуть анімованими.

–  Він був високий, статний, гарно складений,  з чудовою посмішкою. Зі світлим, усміхненим обличчям. У нього був дуже шляхетний профіль, він мав гарне виховання і був небагатослівним.  Пригадую момент: наше товариство, діти, він заходить до помешкання, а Микола й каже до малого Маркіяна: «О, дон Едуардо прийшов!». І, глянувши, відпадали сумніви: таки дон, і ніяк інакше! Такий от фактурний це був чоловік. А для дітей він був наче казковий персонаж. Іронічністю ж його  наділив  уже Микола. В тому й краса і весь зміст: такий шляхетний і красивий чоловік раптом міг щось таке втнути: приземлене, просте й людське.

–  Важко сторонній людині, яка вперше бере до рук «Кострубізми», трактувати все, що закладалося, і що це означає. Але питання в іншому: чи варто трактувати? Чи є в цьому якась метафоричність, другий план, чи просто спонтанні враження –  я побачив, зафіксував і це означає щось лише для мене і для тих, хто це бачив разом зі мною? Отже, як він писав?

–  Він писав і так, і так. Крізь призму його творчої моделі,  його захоплень і глибоких знань випрацьовувалась ось ця стилістика, яку бачимо в «Кострубізмах». І писав він, не очікуючи на прихід музи. Він формував ці тексти в спілкуванні і ретельно записував. Але оцей його особистий погляд, наскрізний, він присутній  і в стилістиці начерків, і в грандіозній друкованій графіці, і в малярстві, й у його геніальних текстах,  до яких він ставився не дуже серйозно. Він не вважав себе поетом, не сідав спеціально відчеканювати кожен рядок. Тексти легко народжувалися, –  і це відчувалося. Можливо тому, що він багато спілкувався з поетами та письменниками. От хоча б той же Микола Рябчук, його товариш по Львову, поет, критик, дуже цікавий і глибокий, думку якого він дуже цінував. Рябчук надсилав Кумановському літературу, робив замовлення на оформлення, наприклад, до того чи іншого тексту в журналі «Всесвіт», і Кумановський це з радістю робив. Тобто він постійно був в гущі літературного життя. Залишилася геніально оформлена Миколою «Алергія» — книжка дружини Миколи Рябчука, поетки Наталки Білоцерківець: тут поєдналися і вишукана і поезія, і блискучо виконані Кумановським образи-ілюстрації.

  Пройдімося по образах, які є в «Кострубізмах»: цікавою є ваша думка, хоч розумію, що трактувати можна по-різному. А Кумановський і поготів міг би мати і третій варіант….

–  Він міг послухати, про що ми тут з вами говоримо, і сказати – та що ви там вигадуєте, хіба це так? (сміється. – Авт.)

 Ось тут в головного героя дуже багато подушок: і для спання, і для багатьох інших речей. На вашу думку: звідки це?

–  Це одна із колоритних ознак нашого фольклору. Микола ж теж родом був із українського села, він був серед тих реалій, тож він – їхній носій. Однак Кумановський дуже негативно ставився до вульгаризації традицій, не сприймав шароварщини в жодному вигляді: банальних соняшників, калин, вербиченьок, білостінних хатинок під соломою. Але, разом із тим, ці подушки, різні  фольклорні деталі особисто для нього були дуже важливими. Він вмів надати їм особливого шляхетного змісту.  

 Багато музики в цих роботах, і власне, бачимо на сторінках «Кострубізмів» персонажа з грифом! Що про це скажете?

–  Гриф скрипки або віолончелі є в багатьох малюнках із колекції Корсаків.  Тут йдеться про людину-скрипку, людину-музику, людину чутливу. Він міг це бачити і закласти смисл в цей образ. Крім того, варто в цих речах побачити не тільки предмети, але й вміння відобразити, намалювати їх. І ще й настільки майстерно! Коли той предмет перетворюється зі скрипки на стіл чи якесь колесо,  –  ось це неймовірне володіння лінією, з допомогою якої він міг зобразити все, що завгодно. І він це вміння завзято демонструє, по праву хизуючись  майстерністю.

–  А як вам соловейко, який каже «тьху-тьху»? Кумановський-українець іронізував з українців: проявляв і любов-вкоріненість, й іронію?

–  Так, але він проявляв різну іронію. Часом і злу, а іноді – таку сентиментальну, бо в жартах самих українців часто є двозначність. Не тільки «тьох-тьох», але й «тьху-тьху» може сказати соловейко.

–  У цих його роботах є така вагома категорія, як час. Як  Кумановський сприймав час? Чи боровся за нього? Чи йому бракувало його?

–  Коли він був молодою людиною, то ставився до свого часу надзвичайно обережно. Оскільки в Луцьку всі хотіли з ним спілкуватися, він був цікавий чоловік і до його майстерні  не заростала стежка: художники, актори, літератори. І він побачив, що виснажується, вичерпується і не встигає… Життя проминає в богемному колі, за кавою чи келихом вина. І він почав дозувати такі взаємини, вивішуючи на дверях майстерні табличку з написом «Я працюю». Він намагався впіймати свій час.

 По кожній сторінці «Кострубізмів» може бути кілька годин розмови, бо ця книга дуже чіпляє. На вашу думку, це річ герметична, для кола інтелектуалів та посвячених, чи все ж можна донести її ширшому загалу?

–  Всі ці речі: і начерки його в музеї Корсаків, і «Кострубізми» – вони дуже герметичні. А Микола Кумановський, до слова, серйозно досліджував герметизм. Під час одного із «Оберегів» був ініціатором наукової конференції, присвяченої цій темі. Герметизм,  це ж про людину, яка зайшла в глухий кут.  Ця тема пройшла крізь нього і створила його власну модель творчості. Найперше він робив ці іронічні начерки для свого середовища.

Але не міг не знати, що все, що робить художник, відображає час, добу і його на тлі цієї доби. І розглядати «Кострубізми» просто як окремий фрагмент або як окремий пласт його великого доробку – не можна. Тому що тут і живопис,  і графіка, тут і його стилістика, і філософія, і література, і навіть спосіб життя.  

Поліграфічна студія «Ініціал», яку очолюава Віктор Федосюк, однією з перших видала «Кострубізми», зафіксувавши цей доробок в просторі й часі.

 Що,  на вашу думку, обов’язково має бути в атмосфері вистави, щоб вивести «Кострубізми» з герметичного кола у простір сценічний, оживити для глядача і не загубити Кумановського? Містика? Іронія?

–  Думаю, необхідно балансувати між речами глибокими, пафосними і серйозними, та іронією, балаганом, буфанадою. Я порадила б творцям цього проєкту поцікавитися тим середовищем, у якому він жив, бо там випрацювались свої сленги, естетика, стосунки. Це те, що, на мою думку, додасть спектаклю барв.  А стосовно атмосфери, то вона теж має бути різною:  містичною, бо в нашому середовищі цікавилися різними практиками, намагалися проникнути в світ східних філософій, медитацій та вчень. І, разом з тим, я тут,  залишаюсь тим, ким я є, в тому моєму Луцьку, бо ж «яка в мене група крові»?

–  І наостанок: зараз створюються спектаклі, інформаційні приводи. Що ще на грані мистецтв, на вашу думку, розкривало б творчість Кумановського?

–  Якщо пофантазувати на повну, то це, власне, звернення до слова, до поезії. Можливо,хтось із літераторів напише сценарій, а хтось із режисерів зніме фільм? В нього біографія дуже строката, літературна, сповнена нюансів та барв, які є специфічною продукцією і для сцени, і для кіно. Ми маємо вчитися у французів, які зафіксували кожен крок Модільяні, напевне, кожен день Матіса, Пікассо, написали статті, наукові праці, біографічні романи. Все створене – це нині їхня національна валюта, національний здобуток. Ми маємо стільки нерозкритих скарбів у нашому мистецькому просторі, тут не початий край роботи. Художньо-меморіальний музей Миколи Кумановського, як частина Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, – один із перших важливих кроків у цьому напрямку.  А біографія Кумановського, його мистецтво, його доробок, як і середовище та люди, що на нього впливали, –  це дуже цікаво, і це – робота для майбутнього!

#кострубізми
#кумановський
#ЗаПідтримкиУКФ


Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.